Де Біла Тиса зливається з Чорною в одну Тису, наліво й направо розступаються високі гори. Вони колом обходять широку улоговину, в якій, обабіч Тиси, давно вже стоїть місто Рахів. Давнє місто, давня і його назва. Ось про що каже одна з легенд.
Ще тоді, коли на Гуцульщині нашій не було сіл, лише густі ліси, а в них звірина множилася, птаство гнізда звивало,— ще тоді приблукав сюди кріпак Джурджук із своєю сім’єю. Був із Галичини, а втік сюди від панської сваволі. Пригнав із собою захоплену в польського шляхтича сотню овець та корову.
Спорудили собі Джурджуки хатинку, а для овець — кошару, прожили літо, осінь, зиму перезимували. І ніхто їх не потривожив. Навесні прийшли сюди ще кілька втікачів із сім’ями, теж із Галичини. Поселялися в різних кінцях улоговини та на схилах гір, аби видно було далеко.
Чоловіки розчищали хащі навколо осель, полювали, рибу ловили, а жінки з дітьми худобу доглядали.
Роки минали. Людей прибавляло і прибавляло. Одні від Галича примандрували, інші від Космача, Жабйого та Косова. Родини жили відокремлено. А коли побачили, що так довго не можна, почали одні до одних навідуватися, а інколи й на звірину полювали разом.
Якось купці, що йшли в Угорщину та Волощину, принесли звістку про татарські орди. Так і так, мовляв, песиголовці йдуть і все грабують: майно забирають, дівчат своєму ханові ведуть, а молодих чоловіків у рабство женуть.
Стривожилися поселенці, лиху звістку зі стійла до стійла передавали. І почали старші думати-гадати, як би погані не датись у руки.
Довелося таки поселенцям війну з татарськими ордами воювати. Ой, було від песиголовців лиха, не один хлопець , і дівчина в полоні їхньому страждали.
І побачили селяни, що лише всі разом від великих бід можуть порятуватися, та й один до другого все йшли на поміч.
Чому Рахів так назвали?
А поселення їхнє ще ніяк не називалося. І вирішили раду радити, як його назвати.
Та ніхто путньої назви так і не міг придумати. Бо здавалося, таке вже є, а то негарно.
І підійшов до гурту один леґінь. Михайлом Ворохтою звали.
— Що ви стільки рахуєтеся та рахуєтеся? — запитав.
— Славний ти леґінь,— обізвався найстарший у гурті,—-молодий розум маєш. Допоможи нам село наше добрим ім’ям назвати.
— Коли ви рахуєтеся, то ви рахівці,— каже Михайло.— А село най буде Раховець.
Старші, попихкуючи люльками, переглянулися. — Було би файно,—мовив один.
— Файно,— погодилися й інші.
Так і назвали. А за те, що леґінь запропонував добру назву, його обрали старшим спузарем,— се значить, помічником громадського ватага.
Було то на Іван-день. Рахівці влаштували велику гостину, такої ще ніколи не було. Ватаг із трьома спузарями в трембіти заграли, а кілька легінів — у сопілки, дівчата — в свистульки. Хтось і на цимбалах заграв на святі. Кілька діб гуляли, хмелівка й медівка лилася, і всі — від старого до малого — колами танцювали, співанки співали…
Село Раховець, а потім Рахів, стало таки справді Раховом. Тут селяни перепиняли чужинців-купців, які йшли з Галичини в Угорщину чи Волощину, оббирали їх, відібране рахували і ділили між собою.
У Рахові рахували свої гроші й Довбушеві легіні після походів до Бичкова й Сігета.
Недовго вільно жилося рахівцям. Село захопили угорські магнати. Навіть назву його не визнали, а іменували Мезевом, тобто Полем.
Багато лиха рахівці зазнали.
Гора Близниця у Рахові – легенда про братів
Два брати-близнюки кохали одну дівчину. А були вони такі схожі один на одного, що дівчина кохала обох.
Одного разу вона їм сказала, що одружиться з тим, хто принесе їй з гір шовкову косицю — едельвейса.
Пішли брати-близнюки шукати. І зустрілися вони дорогою зі старезним дідусем. Розказали про все старому, а він і каже:
— Беріть ліпше, хто хоче, мій едельвейс, дарма, що трохи засушений.
Та не згодилися хлопці, бо то було б не по правді. Тоді повів їх дід до одної скали, де якраз ріс один едельвейс.
І кинулися хлопці до косиці, один з одного боку, другий з другого. Тільки торкнулися едельвейса, як скала зірвалася, і обидва розбилися.
Старенький сповістив їхню кохану дівчину. Вийшла вона на грунь і дуже плакала. Зі сліз її сталося озеро, називають його Орать. А гору відтоді називають Близницею.
Близниця і Петрос – легенда про брата і сестру
Близниця — гора, на південний захід від Ясіня.
Вершина її — широка полонина. Влітку тут пасеться худоба, а взимку по зледенілих, обсипаних снігом відрогах лютують вітри, безперестанку гуде хурделиця.
Навпроти Близниці — гора Петрос, теж полонина. Про ці гори таке повідають.
Багато сотень років тому на високій горі в глибокій норі жив Страхопуд. Він і на людину, і на звірину був подібний. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. Рот — як у ведмедя. Тіло його було заросле шерстю.
Ходило це страховище і на чотирьох, і на двох ногах. Вилізе зі своєї глибокої кори, спуститься близько до села, сяде на груночку й поглипує на людей. А коли зголодніє, так зареве, що аж земля здригається, дерева тремтять, листя з них опадає. Від такого голосу люди тікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.
А Страхопуд ревів і ревів:
— Я го-о-ло-о-ден!..
Так вимагав нову жертву.
Щоп’ятої доби люди села по черзі віддавали йому вівцю, теля чи лошатко, а коли ні овець, ні телят, ні лошат не лишилося — волів, корів, коней. Мусили, бо коли б не дали, то, борони боже, Страхопуд міг ціле село передавити.
Скоро настав час, коли в громади залишилася єдина корова, а Страхопуд знову чекає на своєму груночку. Поглипував, поглипував на людей, а тоді голод відчув, заревів:
— Я го-о-ло-о-ден!..
Здригнулися люди від того голосу, але що мали діяти? Відвели на грунок останню корівчину.Через добу Страхопуд знову спустився до села і зажадав жертви. Та люди не мали що йому дати.Жили в селі сироти-близнята, хлопчик і дівчинка. Мати давно померла, батько теж. Діти від хати до хати ходили й ледве животіли біля людей.Дізналися близнята, що в селі нема жодної тварини й нічого Страхопудові дати. Щоб врятувати село від лиха, діти вирішили піти до Страхопуда самі. Спочатку піде хлопчик, а потім дівчинка.
І поки люди думали, як бути, рушив хлопчик (а звали його Петриком) до того місця, на якому щодня вичікував жертву Страхопуд.
А дівчинка-сестричка жалібно дивилася вслід братчикові, і дуже стало їй шкода його. Зірвалася з місця й побігла.
— Петрику-у-у! — кликала.— Вернися!
Не вертався Петрик, ішов далі. Побігла дівчинка йому навперейми, вхопилася за нього:
— Я піду, Петрику, першою,— просила.— Бо легше мені самій умирати, ніж твою смерть пережити.
Пробував Петрик перечити, та дівчинка так благала, що він не мав сили далі опиратися. Мовив до неї:
— Гаразд, іди. Лише заговорюй його, доки можеш, а я щось придумаю.
Пішла до груночка дівчинка, а Страхопуд тільки її побачив, зараз перестав ревти. Дуже втішило його, що нарешті поласує людською кров’ю.
Дівчинка чемно привіталася, і це сподобалося Страхопудові. Не з’їв її відразу, а наказав іти стежкою, яку вмісив до своєї нори.
Але і в нору Страхопуд не пішов, а повів дівчинку на гору. Хотів полюбуватися своєю жертвою.
На самісінькій вершині гори чудовисько лягло на землю, щоб погрітися на сонці, бо в той день воно щедро палило.
Дівчинці сказав стати на величезну порослу мохом брилу і дивитися на нього.
Вилізла дівчинка на камінь, але дивитися на велетня не могла. Його великі очища запливали кров’ю, а все тіло було таке гидке й страшне, що розказати не можна.
“Аби швидше з’їв мене й не мучив”,— тільки й думала дівчинка.
А чудовисько не поспішало, спочатку наказало їй заспівати.
Від страху дівчинка не могла вимовити й слова. Але згадала, що Петрик наказав заговорювати Страхопуда, і якось із бідою заспівала. А сумно-сумно, бо серце не могло інакше.
— Ні, не сеї, а веселішої,— зажадав Страхопуд.
Та веселішої пісні в дівчинки не вийшло. Тоді розлютився Страхопуд, розгріб нігтями землю, зірвався на дві ноги і наблизився до своєї жертви, простягаючи довгі лапи. Дівчинка з переляку долілиць упала на землю і мовчки чекала смерті.
Спасіння сестри
Вже чула над самою головою важке дихання, коли його розітнув дивний свист… І враз несамовито заревів велетень, закрутився на місці. Знову щось засвистіло в повітрі, і ще страшніше заревів Страхопуд.
Дівчинка зі страхом підвела голову, бо не розуміла, що сталося.
Страхопуд крутився на місці, ревів, а з обох його очей стриміли стріли і лилася кров.
І знову в повітрі свистіло, і стріли одна за одною втикалися в тіло чудовиська, аж поки не повалився Страхопуд тяжким своїм тулубом на землю.
Бив собою по землі й стогнав так, як стогнуть небо і земля, звори й ліси у велику бурю. Вже трохи отямилась дівчинка, глянула в той бік, звідки летіли стріли, і навпроти, на трохи нижчій горі, побачила братика Петрика. То він пускав стріли у чудовисько із саморобного лука.
А тим часом чудовисько так ударило собою, що досягнуло дівчинку.
Ще одну стрілу пустив Петрик, і Страхопуд упав замертво. Кинувся тоді братик до своєї сестрички, біг, біг, геть задихався, а коли добіг, зрозумів, що сестричка мертва.
Гірко заплакав хлопчик, гірко заридав, і так йому стало самотньо на світі, так тяжко, що з горя помер.
Надійшли люди, велетня-лиходія на шматки порубали і спалили на попіл, щоб і сліду не стало.
А дітей-близнят оплакали по звичаю гірському і в сиру землю поховали. Гори в пам’ять про них назвали: одну — Петрос,— з якої хлопець стріли пускав, а другу, на якій стояла його сестричка,— Близниця.